Вістовик UA

Щороку в Україні святкують дати визволення від німецько-фашистських загарбниківокремих сіл, міст і областей. Кого могла визволити сталінська диктатура, і яке відношення до свободи вона має взагалі? Повернення рідного НКВД, партійної номенклатури, колгоспного рабства, терору й переслідування інакодумців – це, звісно, «свобода»… Радянський солдат нічого іншого не ніс, ані людської гідності, ані прав, бо не мав того й сам. Однак у публічному просторі всупереч логіці постійно педалюють концепт «визволення».

В усіх цих святкуваннях є ще один кричущий алогізм: номенклатура після ХХ з’їзду КПРС, а понад усе після Перебудови таки мусила визнати сталінський режим терористичним і антилюдським; водночас той інститут, що був виконавцем багатьох злочинів комуністичної системи, – Червону армію – проголошують аж дотепер святою і безгрішною, гідною всілякого прославляння. Це все одно, що сказати: «Німецький нацизм був поганим, але Вермахт – добрим». Але ж без лояльності останнього, його генералітету, офіцерського корпусу й рядового складу єфрейтор Адольф Гітлер просто не втримав би влади. І ця лояльність зберігалася (за деякими невирішальними винятками) аж до травня 1945 року.

В Україні досі триває повальна глорифікація Червоної армії (на тлі критики тоталітаризму!) в тисячах пам’ятників, десятках меморіалів, традиційних ритуалах тощо. Це все наслідки потужної пропаганди, метою якої було назавжди вкарбувати в пам’ять людей фундаментальні комуно-імперські конструкції. СРСР припинив існування, однак його ідеологія живе й активно працює проти нашої держави. Оспівування Червоної (Радянської) армії є потужною основою всіх тих ідеологем, що їх використовує багато політсил, котрі виступають проти незалежності України, за входження до складу неоімперії. Прославляння знаряддя антилюдської диктатури є фактично дозволеною формою пропаганди самого тоталітарного ладу, бо цю армію абсолютно хибно розглядати окремо від влади, якій вона служила і яка всі роки свого панування на її зброю спиралась. Тоталітарний лад і Червона армія – брати-близнюки. Остання є настільки само злочинною, як і система, що покликала її до життя.

Доблесні будьонівці

Від перших днів свого існування вона постійно супроводжувала партію більшовиків, беручи участь в усіх її акціях: червоний терор, пограбування «ворожих класів», продрозверстка на селі. Усього цього без РСЧА (Робітничо-селянської Червоної армії) не сталося б. Якою вона була на той час, засвідчує історія так званої 10-ї армії Климента Ворошилова: про неї згадує член її ж таки революційної військ­ради Окулов. Останній пише, що декласованим елементам у збройних лавах «нічого не треба, тільки «трішечки різати»: кого, за що – це цілковито байдуже. Величезні обози деяких частин, де переховуються тисячі мародерів, дезертирів і ледарів, як сарана спустошують околиці, жеруть постачання, сіють паніку й розклад […]. Почасти через те, щó робить 10-та армія серед мирного населення, й, можливо, саме з цієї причини передусім ми ведемо війну всередині ворожої країни […]. Як наслідок, під час наближення наших військ мирне населення незрідка озброюється, чинить нам відчайдушний опір, а в разі поразки масово тікає, забираючи із собою все, що можна, а решту ховає і нищить».

В УКРАЇНІ ДОСІ ТРИВАЄ ПОВАЛЬНА ГЛОРИФІКАЦІЯ ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ НА ТЛІ КРИТИКИ ТОТАЛІТАРИЗМУ

Комісар Південного фронту Ґусєв у 1920 році телеграфував наркомвоєнмору: «Частини 1-ї кінної армії тероризують владу, грабують, розстрілюють жителів і навіть родини військовослужбовців Червоної армії, всю худобу забирають […]. Наслідки неподобств уже даються взнаки; ті села, що були на боці радянської влади й далекі від участі в бандитизмі, тепер, навпаки, відчувають страшну ненависть до Червоної армії та радянської влади». До речі, 1-шу кінну армію вважали елітним з’єднанням більшовиків, де Сталін був членом РВР. Її звеличували сотні комуністичних прозаїків, поетів, композиторів, художників, скульпторів та «істориків».

Воєнком 42-ї стрілецької дивізії тоді ж таки повідомляв Москву: «Немає населеного пункту, з тих, де побували будьонівці, в якому не лунав би суцільний стогін жителів. Масові грабунки, розбій і насильство будьонівців перевершували панування білих… Ламали скрині, забирали жіночу білизну, гроші, годинники, столове начиння й т. ін. Надходили заяви про зґвалтування й тортури».

Напевно, прихід цих бандитів у «пыльных шлемах» теж треба було святкувати як визволення? Відомий одеський письменник Ісак Бабель, який служив у Будьонного, згадував: «Їздимо з воєнкомом по лініях, благаємо не рубати полонених, Апанасєнко вмиває руки, Шеко прохопився – рубати, це відіграло жахливу роль. Я не дивився на обличчя, доколювали, пристрілювали, трупи покрито тілами, одного роздягають, другого пристрілюють, стогони, крики, хрипи… Пекло. Як ми несемо свободу, жахливо. Шукають на фермі, витягують, Апанасєнко – не витрачай патрони, заріж. Апанасєнко каже завжди – сестру зарізати, поляків зарізати […]. Дані про оборону Львова – професори, жінки, підлітки. Апанасєнко їх різатиме – він ненавидить інтелігенцію…» Потім згадуваний тут Іосіф Апанасєнко стане одним із найбільш високопоставлених сталінських генералів і до 1943 року командуватиме всімарадянськими військами на Далекому Сході.

РСЧА часто використовували в каральних акціях: тільки в кубанському місті Єйську вже в мирний час будьонівці за два місяці розстріляли 680 осіб, із яких лише 90 були повстанцями. А як стверджував у березні 1919-го радянський командарм Філіпп Міронов: «…тільки на шляху 8-ї армії трибуналами на благо соціальної революції було розстріляно 8 тис. осіб». Один майбутній маршал – Міхаіл Тухачєвскій – труїв повсталих тамбовських селян газами й ставив цілими селами під кулю, а другий – Ґєорґій Жуков – хвацько рубав їм голови. Командарм 1-го рангу Йона Якір, командувач Українського округу, у 1932–1933 роках військовою силою забезпечував утілення в життя сталінської політики Голодомору. Інколи злочинців охоп­лював самокритичний настрій, і тоді вони могли написати, як-от воєнком 1-ї Туркестанської кавалерійської дивізії Вінокуров: «Становище зараз у Східній Бухарі вкрай кепське, теоретично ми тут закріплюємо радянську владу, а практично рубаємо бідноту тисячами… Я тепер абсолютно не уявляю, які потрібні величезні зусилля, щоб примирити нас із населенням». Ось такою була ця «непереможна й легендарна», яка в «боях пізнала радість перемог» у період свого народження.

Безкарні «визволителі»

А потім були «визвольні» походи в Західну Україну й Західну Білорусь, окупація Литви, Латвії та Естонії, спроба зробити те саме з Фінляндією. Однак в усій красі сутність цієї армії проявилася під час «визволення» Центрально-Східної Європи у 1944–1945 роках. Німецький генерал Фрідріх фон Меллентін писав: «…то була трагедія небаченого масштабу. В давніх германських землях – Східній Прусії, Померанії та Силезії – росіяни проявили звірячу жорстокість. Неможливо описати все, що сталося між Віслою і Одером у перші місяці 1945 року. Європа не знала нічого подібного від часів загибелі Римської імперії».

ВИХВАЛЯТИ ЗНАРЯДДЯ ЗЛОЧИННОГО РЕЖИМУ ОЗНАЧАЄ ЗВЕЛИЧУВАТИ ЙОГО З УСІМА ВЧИНЕНИМИ ЗВІРСТВАМИ

Може, бреше німець? Але письменники-фронтовики Алєксандр Солженіцин і Лєв Копєлєв підтверджують, що, прийшовши до Німеччини, вони, як і всі їхні однополчани, знали: тамтешніх дівчат можна безкарно ґвалтувати і вбивати. А ось спогади колишнього лейтенанта-зв’язківця Лєоніда Рабічєва. Він, очевидно, не мав підстав сильно захищати німців і писати наклепи на Червону армію. Отож згадував тільки те, що бачив на власні очі: «На возах і машинах, пішки – старі, жінки, діти, великі патріархальні родини повільно всіма дорогами й магістралями країни йшли на захід. Наші танкісти, піхотинці, артилеристи, зв’язківці наздогнали їх, щоб звільнити шлях, поскидали в кювети обіч шосе їхні вози […] й, забувши про обов’язок і честь, про німецькі підрозділи, що відступали без бою, тисячами накинулись на жінок і дівчаток. Жінки, матері та їхні дочки лежать праворуч і ліворуч уздовж шосе, а перед кожною стоїть армада мужиків, які регочуть зі спущеними штаньми. Тих, хто стікає кров’ю і непритомніє, відтягують убік, дітей, що кидаються на захист, розстрілюють. Регіт, ричання, крики й стогін. А їхні командири, їхні майори та полковники стоять на шосе, хто сміється, а хто й диригує, ні, радше регулює. Це щоб усі їхні солдати без винятку взяли участь… Полковник, той, який щойно регулював, не витримує і сам стає в чергу, а майор відстрілює свідків, дітей і старих, що б’ються в істериці […]. До обрію між гір лахміття, перевернутих возів – трупи жінок, дітей, старих».

То були не окремі ексцеси, а масове, тотальне явище, яке тривалий час приховували в СРСР як страшну державну таємницю. Звірства «визволителів» були на кожному кроці, той-таки Рабічєв пише: «Мені й моєму взводові управління дістається маєток за 2 км від шосе. В усіх кімнатах – трупи дітей, старих, зґвалтованих і застрелених жінок. Ми так стомилися, що, не звертаючи на них уваги, лягаємо на підлогу й засинаємо». Ще спогад: «У цей час до костелу женуть близько 250 жінок і дівчаток, але вже хвилин за 40 […] під’їжджають кілька танків. Танкісти відпихають, відтісняють від входу моїх автоматників, вдираються у храм, збивають із ніг і починають ґвалтувати жінок. Я нічого не можу вдіяти […]. Стогони жінок, які вмирають. І ось уже сходами (навіщо? Чому?) тягнуть нагору, на майданчик скривавлених, напівоголених, непритомних і крізь розбиті вікна скидають на бруківку. Хапають, роздягають, вбивають… Танкісти поїхали. Тиша. Ніч. Жахлива гора трупів». Ось вона, «непереможна й легендарна» гордість радянського народу…

Чимало таких випадків було і в Польщі, Угорщині, Чехословаччині, ба навіть у Юго­славії, яку завжди вважали союзником Росії. На її території «визволителі» також зґвалтували понад дві сотні жінок, половину з яких убили. Маршал Тіто і його оточення були страшенно обурені й поскаржилися Сталіну, але той виправдав злочинців.

Коли нарешті буде усвідомлено, що вихваляти знаряддя злочинного режиму означає звеличувати його ж таки з усіма вчиненими звірствами?