Вістовик UA

… Ще не вкрили весняні води прислучанські луки, ще чорнів мокрий й мовчазний ліс та вже викидала назустріч осмілілому сонечку срібні коники верба, і невблаганний сорок третій  квітень  своїм капотінням зі стріх приземкуватих сільських хатинок пробуджував від довгої зими село.

Зарослий, забородатілий від неспокійних буднів ,сільський голова Лексій снував від обійстя до обійстя, зазивав односельців  на терміновий сход. Ходив, зазивав і не знав, як відкрутитись від чергової німецької халепи. По всіх сільських парканах німці змусили розвішати оголошення. Мов би усім, хто поїде до Німеччини забезпечать заможне життя. Плата за роботу у Німеччині по європейських тарифах і від виробітку. А сім”ї  рідних вже тут забезпечать як слід. Ще пишуть, наче наїхало туди хлопців та дівчат  з усіх країв Європи, отож не будуть там сумувати…

Крутиться вертиться в голові старости думка:”… брешуть чортові німці. Он прийшов від Тронька лист, який поїхав на чужину замість своєї дочки. Так, от в тому листі багато позамазувано і то таким чорнилом, що вже крутили тим листом і так, і отак – нічого розібрати не можна, що там Тронько хотів повідомити. Ясно одне, що замазали не про добре щось, а – погане. Мабуть описував чоловік все, як воно є насправді…

Не давали спокою і слова сарненського коменданта сказані по секрету: скоро мають примусово брати до Німеччини всіх нежонатих, незаміжніх, не сімейних взагалі, а у нього в хаті дочка Палання і три сини; Василь, Макар та Іван, які якраз підпадають під цю встановлену німцями невільницьку категорію . Поділився таємницею з Одаркою, так вона геть звелася. Вранці і вечорами молиться, склавши на грудях руки. Бува, побіжить до церкви, але чомусь повертається звідти сердита, незадоволена, каже, чортовим життям.

А голова, щоб не робив, всі думки зводяться до агітації вербування робітників до Німеччини. Все більше схилявся, що вихід з такої ситуації лише в лісі. Он родичі Дарчини пішли в ліс, і недавно дали про себе  знати підірваним німецьким составом за Немовицькою станцією, та й, той товарняк що зійшов з рейок за клесівським гранітни кар”єром, мабуть теж їх рук справа. Казали, що хтось порозгвинчував рейки і гармати з автомобілями гунули з насипу в обрив.

Промайнула і зникла іскорка надії. Вирішив звернутися за допомогою до хлопців, щоб вони провели свій сход села і “розтовкмачили” людям, що то за “рай” їх чекає в Німеччині. Отож треба свого старшого відправити в ліс, щоб зв”язався з Михайлом і Трохимом, а там далі видно буде…

А, може, хто захоче, то може  податися до партизанів. Хай ідуть, куди хочуть, лиш не їдуть у неволю. Думи двоїлися, троїлися. Далеко в Сарнах, над Случем фермами мерехтів залізничний міст, поснований колючим дротом навколо. Згадалося, як на Коляди приїхали німці,об”явили: все тепле та м”яке, одіж та взувачку зносьте в управу. І треба щоб трапилось так, як кажуть у селі, якщо до чорта не йдуть, то він сам припреться, саме в ту хвилину по сільській вулиці йшов сільський здоровило Йван Кратув. На ньому був новий кожух теплий, не кожух – а гордість на все село. Одягнеш-як на печі. Так от запримітили на ньому кожушину німці, та й до Йвана, який був у доброму підпитку.

-Гер,гар, ай, цвай – шнеля, кожух знімайт! – гаркає німота.

З одного боку штрихнули Йвана, з другого прикладом приклалися. Пручається Йван, не віддає , пішли мов  ви  нахер.  Повторного дюгання під дих не міг стерпіти Крат. Мать, перемать і полетіла рахітна німчура під штахети у сніг і ходу. Але наспіло ще троє “рахітних” , він і тих відлупив, а поліцаї для годиться розбороняли, не підходили до Йвана, бо ж добре знали Кратову силу. Але отямилися перші побиті Йваном , наздогнали здоровання і били, били, ледь не вбили. Так і зостався здоровань без знатного кожуха.

Не зчувся староста, як через думки, що обсіли голову, дійшов до обійстя свого товариша Семена, з яким разом до війни були активними членами “Просвіти” і були поляками поляками до розстрілу. Півроку чекали виконання вироку у Рівненській тюрмі. Добре що у вересні тридцять дев”ятого прийшли совєти і поляки не встигли виконати вирок…

Семен порався по господарству. Привіталися за старим просвітянським звичаєм. Усміхнулися один одному, бо давно не бачилися. Затягулися самосадом. Кілька хвилин курли мовчки, кожен думаючи про своє.

Першим почав розмову Лексій.

– Ти знаєш, Тронько листа з Німеччини прислав?

– Знаю. А хочеш розповім тобі більше про ту Німеччину – відповів Семен

– У Німеччині всіх жде каторжна робота. Кого на завод, кого на фабрики, а кого продають землевласникам.

– Як продають? – здивувався Лексій

-А так, наче скотину на базарі. Підійде німець чи німкеня, загляне в рот,помацає мускули на руках, ткне пальцем до торговця. Це значить-купую. Робітник з Європи – 20 марок, а наш, руський – 5 марок. Дєшовка. Не сумнівайся, цю правду мені один тинянин розповів. Йому вдалося утікти з того німецького “раю”.

Розповів Семен і про ешелони з усіх країн Європи. Нагаї, якими німецькі надзирателі щедро частують бранців. І про “райські” містечка, де стоять “жорна” смерті. Тинянин того не бачив, але чув  від інших.

– Оце привезуть ешелон, повно в ньому – болгари, євреї та й нашого люду там більше чим досить. На станції спецпункт, їдальня, голярня. Нагодують, пивка дадуть. На базар виведуть.  Листівочку кольорову вручать- пишіть, як вас тут зустріли. Не куплених саджають у вагони. Їдьте мовляв хлопчики і дівчатка, добре тут. Листівочки перед цим заберуть, а їх у табір і в баню. А та баня – газовий душ. І поминай, як звали.

Кілька хвилин панувала мовчанка. Знову взялися за куриво. Після кількох затяжок Лексій напористо мовив:

– Семене, ми повинні не допустити цього! Ні за що!

-Треба рятувати дітей. Не поїдуть вони у німецьку  неволю, не поїдуть..

– Будемо просити допомоги і в наших “хлопців” і в радянських партизанів. Свої своїх в біді не залишать.