Вістовик UA

З самого краю села в поганенькій й невеличкій хатинці жив Поліщук з жінкою Варкою, в селі її всі звали Поліщущкою.
Привів він її з сусіднього, такого ж поліського села. Вже четвертий рік живуть в селі,- а все ніяк не можуть доточити своє хазяйство. Худоби в них не було, птиця вся виздихала , а самі перебивалися з хліба на воду.

Якось встала Варка вдосвіта. Почала тихенько поратися біля печі, а Поліщука послала за хмизом для розтопки… Поки не було чоловіка думала молодиця: ” Якби цей тиждень прожити, бо ж до весни вже недалеко, а там може Господь допоможе і вдасться випрохати в кума коня та й поїхати до батька в Тинне, може хоч дещицю він підсобить.

Рипнули двері. Поліщук зайшов з оберемком дров.
“Ох і холодно сьогодні на дворі, геть Дід Мороз клятий сказився!”-хукаючи на руки випалив чоловік.

Розтопила молодиця в печі, поставила чугуни з горшками. Тоді підійшла до діжки з мукою у тужно, з докором, глянула вбік чоловіка:
– Що ж ми будемо робити, борошна й на один раз не вистачить, може два ощипки якісь вийдуть?

Від розмови, а може з голоду прокинулась дитина в колисці, причіпленій до почорнілої від кіптяви балки. Молодиця взяла дитинча на руки й притисла до грудей. Воно вхопилося голодне та й з гірким  плачем відвернулося; молока не було.

Поліщукові цей дитячий голодний плач ножем навпіл краяв… Не витримав, рвучко зібрався, грюкнув дверима і пішов. По двору тиняється і все думає: ” Так можна й померти з голоду. Піду в ліс або на Немовицьку станцію, когось перестріну й гроші відберу, а як прийдеться то й вб”ю, за одежину ще якийсь гріш вторгую…” І так потрохи до цієї думки так призвичаївся, що  й не лякався зовсім її.

День минув у тяжких роздумах, ніч насунула свою ранню зимову темінь. Одягнувся Поліщук, так щоби не впізнали його та й направився в сторону таємничого лісу. І відразу страшно чоловікові стало. Щось перехопило дух, серце так лунко стукало в грудях, що аж озирнувся, чи бува хто не почув. За спиною аж мурашки лазити почали.. Прислухався. Навкруги тихо, лише шуміли верховіття дерев. І тут в голові наче проясніло. Прийшла спасенна думка: “Навіщо вбивати когось, коли можна з  вагона вкрасти зерна, або з приколійної комори…”

Миттю виник план.
Бігцем повернувся додому. Прихопив мішечок і свердло й підтюпцем знову через ліс подався в сторону станції.
Ось показалися вогні станційних фонарів. І знову одразу наче снігом обсипало. То вже спокійний був і сміливий був, а тепер трясти почало.
-Йти чи не йти?- якийсь черв”як сумніву й гріха свердлив мозок.- А якщо зловлять?
Знов почав прислухатися. Навкруги було так тихо, шо було чути, як гулко тріпотить серце.
…. І тут в пам”яті спливли сумні, повні докору очі дружини і голодний надривистий плач синоч
ка.
– Якщо я вернуся, то завтра будемо геть голодні, бо муки вже нема!… Ні, щоб  там не трапилося – піду!

Обійшов пристанційні будівлі, дійшов до пакхаузу з таким заповітним написом “Зерно” і заліз під будівлю. Недавно тут, на станції розвантажував вагон й зсипав зерно, отож знав, з якого боку свердлити. Наставив свердло і щосили натискав одночасно повертаючи. Свердло все глибше і глибше влазило у трухляві доски. Намацав мішок, витягнув свердло і підставив мішечок.        Трясучись як той заєць перед вовком, наповнив нішку, ще й за пазуху насипав.Заткнув дірку ганчіркою, що завбачливо зняв з чужого плоту…
Повернувся додому, висипав жито в діжку. Ліг на канапі.
-Варко ти спиш? Є вже в нас хліб жінко, не помремо з голоду- прошептав в темінь.
-Я все бачила чоловіче, я за тобою навзирці йшла – почув у відповідь – Роби що хочеш, але недобре вчинив ти чоловіче! І тобі в помочі я не буду!

Пройшов час. Поліщук ще декілька разів ходив на промисел. Так і пережили лиху годину. А тут і доля змиловистилась. Батько Варки якусь копійку підкинув. Хоч злидні зосталися злиднями, але хоч немилосердний  голод не допікав. А про крадіжку ніхто нічого не говорив. Але не міг Поліщук заспокоїтися. Не стало того спокою з часу крадіжки. І не так крадіжка його мучила, як думка, що за ним шпигувала його жінка і яка стала не тою Варкою. Зникла щира розмова в хаті. Цілими днями й слова не проронить. Зрозумів що разом з крадіжкою зерна, вкрав і їхнє щастя, яке було навіть тоді, коли мучив пекучий голод. А тепер усе зникло. Тільки вогнем груди пече… Тепер жінка вже не жінка, а дитина мовби й не його дитина… Старався, щоб не вмерли з голоду, а  що того вийшло…- злодієм став і сім”ю втратив.

По обіді одягнувся, перехрестився, поцілував сина і вийшов з хати. Направився у сторону станції…
На другий день мов вулик гуділо село. На коліях, недалеко від станції,  знайшли тіло без голови. Чиє воно було, неможливо було впізнати бо геть було понівечене колесами поїзда…