Вістовик UA

Мене знов зустрічає нічна поліська тиша, що ніжно пестить  душу та заспокоює серце. Іноді здається, ніби у мене ніколи й не було друзів. Насправді, вони були, але потім кудись непомітно зникали. І я знов залишався один.  І тоді моїм товаришем ставала оця полянська тиша, що приймала мене таким яким я є… В її очі я люблю заглядати, коли тільки стемніє. От так гуляючи з темнотою, йду далі. Потроху тиша переростає в тихенький шепіт, якого чути із-за невисоких берегів. Це–я наближаюся до річки,де пробігло моє босоноге дитинство, яка щораз шепоче гучніше. Мабуть, знов про наболіле? Read more »

Кажуть, що людині на все життя відведена певна кількість особливо щасливих випадків. Якщо це дійсно так, то я розумію, чому мій дід Никитюк Петро Павлович не виграв авто в лоторею, не знайшов скарб і не став великим начальником, а прожив скромне життя українського колгоспника. Все неймовірне щастя, яке йому було відведене, було використане під час війни. Read more »